Суб’єктивні нотатки до Революції гідності: Кримське dezhavyu

Промайнуло вже п’ять років, відколи московити загарбали Крим і запровадили на цьому багатостраждальному півострові свій окупаційний режим. Однак тих, хто трохи глибше цікавиться історією, не полишає не тільки відчуття, але й впевненість у свого роду dezhavyu, в тому, що таке вже колись було… Саме про це – нижчеподані суб’єктивні нотатки.

Виявляється, що все те, що відбудеться в Криму навесні 2014 року, свого часу чудово описав початкуючий газетяр Карл Маркс, ведучи мову про цілком іншу, але також Кримську кампанію. Також він передбачив те, що буде відбуватися далі. Й про наміри та шанси Росії пробитися до Середземномор’я – також написав…

 Він писав про те, що британська публіка з напругою й острахом слідкує за подіями в Криму. Дотримуючись давньої азійської системи дрібних підступів і каверз, Росія заграє на довірливості західного світу. Розраховуючи на боягузливість і страх західних держав, вона залякує Європу й просувається у своїх вимогах так далеко, як тільки є можливим, щоб потім не позичати в Сірка очей, коли отримає тільки те, що хоче отримати не дивлячись ні на що… Російський ведмідь здатен на все, якщо знає, що інші звірі не здатні ні на що. Маркс твердить також, що надійде той час, коли природні кордони Росії будуть простягатися від Данцігу до Трієсту. Це нібито так само правдиво, як і те, що одне завоювання провадить за собою інше завоювання, одна анексія – наступну.

Звісно, все це ніби так. За тим винятком, що Данціг уже давно не Данціг, а Ґданськ.

 Але цього Маркс знати не міг. Бо ці та інші речі, про котрі ще мовитиметься, були написані всередині дев’ятнадцятого століття. Тоді, між іншим, той автор перебував у доволі важкому становищі й був дуже радий скромному гонорарові, який йому запропонували в New York Daily Tribune за статті на актуальні теми сучасної  міжнародної політики. Автора звали, як читач уже здогадався, Карл Маркс.

Що є підвалинами запеклої критики Марксом російської політики – критики однаково як гострої, так і далекоглядної (формулювання «від Данцігу до Трієсту», між іншим, доволі точно відповідає кордонам Східного блоку в період 1945 – 1989 років)? Що спонукало «червоного прусака» до його інвективів проти варварів Сходу й бездіяльності Заходу? Що так вражає актуальністю в його зауваженнях, котрі були писані без будь-якої претензії на науковість, як газетні замітки щодо актуальної політичної ситуації, як щось, що вже наступного дня буде забуте, але все ж пережило кілька історичних епох? Звідки оте дежавю, коли дивишся на ті дві кризові ситуації, котрі розділені відстанню майже в 200 років, це відчуття, що й арена подій (Крим), і поведінка акторів, й навіть формулювання дипломатичних (і недипломатичних) нот ідентичні? Зануримося ж у ті далекі події…

Геній князя Меттерніха подарував Європі 40 років мирного життя. Рівновага поміж п’ятьма найбільш могутніми державами (Великобританією, Францією, Прусією, Росією й Австрією) мала тільки один ґандж: шоста велика імперія Європи – Туреччина – залишилася збоку. Цей недолік гарної в цілому картини Росія використала для того, щоби протягом першої половини ХІХ століття за рахунок послаблення Османської імперії закріпити свою авангардну роль у Європі, не порушуючи формально віденських угод. Ситуація загострилася після успішного воєнного втручання Росії в іпостасі «жандарма Європи» в революційні події 1848 року. 82 відсотки населення Росії були кріпосними; російські солдати були рабами й не могли розуміти, що їх використовують як інструмент для придушення свободи інших людей. Операція 1848 року впевнили царя в його переконанні, що Заходу забракне духу зупинити просування росіян.

 У 1853 році російська армія без оголошення війни (характерна ознака російського методу провадження воєнних дій) захопила князівства Молдавію і Валахію, котрі перебували під протекторатом Туреччини. Приводом був, і в цьому нема нічого дивного, «захист» християн, котрі мешкали на цій території. Бо це закономірно – якщо Росія захоплює чужі землі, то чинить це вона виключно через співчуття і заради захисту. До цього моменту вона вже «захистила» й поглинула Польщу, Латвію, Крим, Грузію, Північний Кавказ і багато інших теренів.

Звісно, нікого не цікавив той факт, що в обидвох князівствах не було зафіксовано й засвідчено жодного факту загрози тій частині населення, котра, нібито, потребувала захисту, а також і той факт, що договір 1828 року надавав Росії право у випадку небезпеки вдаватися до захисту християнської церква в Стамбулі, але аж ніяк не всіх християн поміж Нілом і Карпатами! «Широка російська людина», – скаже двадцять років згодом Достоєвський. Відповідно й широке її трактування міжнародних договорів – як у ХІХ, так і в ХХІ століттях.

Чотири інші держави деякий час пасивно спостерігали за тим, що відбувається. Російські дипломати в Лондоні, Парижі, Берліні й Відні працювали тими ж методами, що й сьогодні: гра в безневинність того, що відбувається («та ми що, ми ж нічого не робимо»); дипломатичні зволікання з метою виграти час для вимудровування фактів. Маркс писав тоді: «Росія засипає західних дипломатів нотами – так псам накидують кісток, аби відволікти їх увагу й виграти час». Вдавалися й до підкупу західних засобів масової інформації, аби створити позитивний імідж Росії. Так, у 1853 році Гардіан писав про The Times: «Ця газета видається англійською мовою. Але це все, що в ній є англійського, – в усьому решта вона російська…»

Тільки коли більш слабка Туреччина все ж підняла рукавичку й війна перейшла в агресивну фазу, уряди Лондону й Парижу вже не могли не побачити істинну мету Росії. Спроби російської дипломатії переконати західні держави в тому, що й їм під час розділу Туреччини перепадуть ласі шматки, цього разу пролітали мимо цілі, оскільки стало зрозумілим, що панування царя над усіма Балканами й над східною половиною Середземного моря остаточно поховає рівновагу сил у Європі, котра тривала декілька десятиліть. Англії і Франції не залишалося нічого іншого, як підтримати Туреччину в цій війні. Склалося так, що в той самий момент, коли зависла загроза воєнної поразки, пішов з життя Микола – як казали сучасники, «від кримського грипу». Кримська війна була першою масштабною війною в Європі від часів Наполеона І й першою в історії позиційною війною, котра передувала Першій світовій війні.

Хоча мирний договір 1856 року був надзвичайно сприятливим для Росії, ця перша за 150 років воєнна поразка спричинила небувале враження в країні й призвела до масштабних і глибоких реформ у всіх сферах суспільного життя – насамперед до скасування кріпосного права й ліквідації старої системи про стани…

Паралелізм тодішньої і теперішньої кризових ситуацій вражає тим більше, що Маркс передбачив і наше нинішнє dezhavyu. У 1854 році (а ніби як нині) він написав: «Найбільш помітна властивість російської політики – це традиційна постійність не тільки її цілей, але й способу їх досягнення. В нинішній кризі нема жодного ускладнення, жодної дії, жодного офіційного документу, котрого би вже не було на відомих сторінках історії… Якщо успіх одвічної політики Росії виявляє слабкість західних держав, то одноманітність принципів цієї політики викриває в той же час внутрішнє варварство самої Росії».

 На чому тримається ця постійність «одвічної» російської політики, її цілей і засобів, незалежно від зовнішньої ідеологічної оболонки, нехай це буде традиціоналізм Івана (Грозного) або просвітницька манера Катерини, комунізм Сталіна чи звірячий капіталізм Путіна? Поведемо тепер мову про Третій рейх Священної римської імперії.

Нинішня Середня Росія в ХІІІ столітті була сходом Древньої Русі, центр котрої лежав на південний захід (на території сучасної Північної України). Після нашестя монголів цей схід країни протягом 240 років був вірним підданим, союзником і платником данини Золотої Орди. Понад те, російське населення цього регіону цілковито перейняло державну систему монголів, монгольську військову й посадову систему й абсолютну автократію, порівняно з котрою правління короля-сонця є республікою. Князі повинні були отримати підтвердження свого титулу в ординській столиці й змагалися поміж собою за прихильність ханів. Третьосортні правителі з маленького містечка Москва у підлабузництві й вірнопідданстві випередили всіх, стали улюбленцями монголів і всупереч усім династичним правилам отримали від них титул великих князів. Коли ж в усобицях й війнах з Тимуром монголи втратили колишню міць, Московська держава зміцніла й нарешті (в XVI столітті) завоювала невеликі ханства, на які до того часу розпалася Золота Орда.

 Одночасно на півдні загинула інша імперія – Візантія, від якої Древня Русь свого часу прийняла релігію, мистецтво, алфавіт, архітектуру й т. д. Падіння Константинополя мало для росіян величезне значення. Монах Філофей, головний ідеолог великого князя, близько 1500-го року сформулював політичну доктрину «третього Риму», історичній дієвості котрої міг би позаздрити й сам Карл Маркс (хоча і його історична концепція не залишилася без наслідків). Згідно з Філофеєм, історія людства складається з трьох періодів імперій: перший Рим (де Рим – столиця античної Римської імперії), другий Рим (Константинополь як столиця Візантії) й третій Рим (Москва як столиця майбутньої імперії). В ту ж мить, коли довкола Москви укладеться нова світова імперія, історія людства завершиться, бо, як вважає Філофей, «четвертого Риму не буде».

Іншими словами, спрощено Московську державу можна означити як синтез Золотої Орди і Візантії, або, що буде правильніше, як Золоту Орду, котра мріє про те, щоб бути римською імперією. Росія принципово нездатна бачити себе інакше, як світовою імперією.

 Якщо Сполучені Штати Америки колись втратять статус наддержави, то обділеними почуватимуть себе хіба що лише деякі імперські еліти, а величезній більшості фермерів на Середньому Заході або фрікам у Каліфорнії це буде абсолютно байдуже, допоки не постраждає їхнє благополуччя.

 У росіян все цілком інакше: вони навіть у сні не можуть уявити собі, що будуть просто однією з націй поряд з такими ж іншими. Імперіалізм у Росії – не просто фаза в розвитку, в котрої є початок і кінець, і не хвороба, котра минає, але смисл, основа існування.

В цьому російське й українське розуміння історії радикальним чином розходяться. Росія обурена, що донедавна підпорядкована, але історично важлива частина світової імперії, включаючи колиску, з їх точки зору, російського народу, відходить. З точки зору українців їхня країна є істинною спадкоємицею древньої, домонгольської частини руської (а не російської) держави. Росія ж виступає як спадкоємиця Золотої Орди, а її агресія продовжує справу завоювань 1240 року. Та обставина, що українські селяни залишалися особисто вільними навіть під польським гнітом, а після приєднання до Росії потрапили до рабства, любові до цієї країни українцям не додає.

Однак східньоримська імперія – це не цілком імперія, якщо вона не панує над Середземним морем. Босфор був і залишається бажаною метою російських зусиль усіх відтінків. Азійські походи Петра й політика Катерини на Чорному морі були необхідними ступенями одного процесу. Не було російського царя, який би не провадив війни за вихід до Середземного моря. З метою оволодіння Стамбулом і морськими шляхами вступив понад сто років тому в світову війну Микола ІІ, й це коштувало йому і його сім’ї життя. Росія й тепер намагається вибудувати коридор довкола Чорного моря: від анексованої в 2008 році Абхазії через російську територію, недавно анексований Крим, південний схід України й невизнане жодною державою Придністров’я аж до Молдови. В геостратегічному відношенні увесь цей ареал повинен стати плацдармом для дій, спрямованих на Босфор. Але перший свій великий шанс досягнути цієї мети Росія відчула в 1850 році, коли Туреччина була зайнята внутрішніми проблемами, а Західна Європа ще не прийшла до тями після шоку 1848 року. Як Микола І намагався цей шанс використати й що з цього вийшло, ми вже знаємо.

*     *     *

27 лютого 2014 року почалася нова ера, хоча більшість з нас цього не помітила. Трагізм іронії полягає в тому, що з усіх країн світу саме Україна мала абсолютно надійні гарантії безпеки. Три з п’яти атомних держав у 1994 році урочисто пообіцяли виступити гарантами недоторканості українських кордонів. Якщо ці гарантії не функціонують, то вже не функціонує ніщо. Міжнародне право стало тепер надбанням історії. Всі договори, всі норми поведінки виявилися знівельованими, навіть ті, котрі зберігали свій статус і свою чинність у періоди великих воєн ХХ століття. Генеральний секретар ООН свого часу побачив у цьому явний сигнал для Північної Кореї й Ірану для продовження їхніх атомних розробок, оскільки після 27 лютого 2014 року жодні договірні гарантії в усьому світі більше не діють.

У тактичному відношенні інновації Путіна ні в чому не поступаються вчинкам і методам Аль-Каіди. Вперше на фронт посилають озброєні формування без розпізнавальних знаків. Вперше випущених з тюрем небезпечних карних злочинців посилають через кордон сусідньої країни для того, щоб вони давали там волю накопиченій фрустрації. Вперше під час воєнних дій цивільних осіб, переважно жінок, нападники використовують як живий щит, щоб убезпечити своїх солдатів від удару у відповідь. Цю тактику й не намагаються завуальовувати, навпаки, в офіційному інтерв’ю про неї заявляє президент країни!

Людської уяви бракує, щоб усвідомити в її нинішніх масштабах російську патріотичну паранойю. Московські професори-політологи пояснюють нам, що для того, хто є потужнішим у військовому відношенні, жодні міжнародні домовленості не є стримуючим фактором. Учасники відносно недавньої проурядової демонстрації в Москві – формально приватні особи, але одягнуті в форму, – говорять про «священну війну». Але й офіційні особи від них не відстають. Міністр закордонних справ Лавров ще 2008 року сформулював доктрину, згідно котрої Російська держава може вдатися до воєнного втручання повсюдно на Землі, де тільки зауважить загрозу для свого громадянина. 7 травня 2014 року прес-секретар президента РФ Дмітрій Пєсков розвинув цю доктрину до масштабів безумства, оголосивши російського президента захисником і гарантом прав так званого «русскаго міра», тобто всіх тих людей, котрі вкорінені в російську культуру, незалежно від їхнього громадянства. Для Путіна достатньо «вмотивованої підозри», що десь на земній кулі утискають права хоча б одного росіянина, щоб вважати себе вправі чи навіть зобов’язаним застосувати будь-які засоби, в тому числі й з застосуванням збройного нападу.

Цей виклик не слід недооцінювати. Микола І був надто консервативним, а колишня комуністична влада в Москві мала в запасі валізу з ядерною кнопкою, тай озброєна була ліпше, ніж нинішня. Совіти настільки високо цінували стабільність кордонів внутрі Європи, що терпіли навіть ненависні їм дискусії щодо прав людини – через те лишень, що оті два принципи – права людини й стабільність кордонів – були взаємозв’язані. Нинішня російська влада порушує цей принцип, як і всі договори, норми і правила політики й ведення війни.

Тверезомислячий європеєць міг би поблажливо спрямувати це до галузі психіатрії, якщо він уже встиг забути свою власну історію ХХ століття, з якої він міг би чудово засвоїти, якими можуть бути політичні наслідки такого зразка психіатричних збочень. Бо диктатури володіють багатьма позитивними рисами. Якщо не брати до уваги жменьки опозиціонерів, то в більшості своїй народ вірить диктаторові, аплодує його зовнішньополітичним успіхам незалежно від стану справ внутрі держави і бездумно йде за ним – навіть у прірву…

Є один-єдиний пункт, навколо котрого в Росії об’єднуються всі, навіть політичні вороги, перетинаючи всі партійні перепони, – від фанатів Путіна до його ненависників, від лояльних бюрократів до непримиренних дисидентів, і цей пункт – безмежне презирство до Європи. Кожному росіянинові чітко зрозумілим є одне: Європа не буде відігравати в цьому конфлікті практично ніякої ролі. Європа – континент кастратів й імпотентів. А як ще можна ставитися до людей, які в той момент, коли інтернаціональні гарантії атомних держав перетворюються в предмет туалетної гігієни, роблять трагедію з приводу падіння акцій на піввідсотка?

Кинемо ще один погляд на епоху першої Кримської кризи. Володіючи потужною військовою силою, Росія в політичному й економічному відношеннях була відсталою країною. З соціологічної точки зору – більш відсталою, ніж у часи Катерини, влада котрої за сімдесят років до кримської війни була все ж не цілком автократичною, але опиралася на незалежну аристократичну еліту. Протягом сорока років не було проведено жодних реформ. Економіка перебувала в застої, селяни – в кабалі, буржуазія – в безправ’ї. Потреба в експансії була обумовлена не стільки воєнною силою, скільки соціальною недостатністю.

Такою ж є ситуація й сьогодні. Атомна зброя, колосальні запаси нафти й газу, місця в Раді Безпеки ООН забезпечують Росії неймовірний вплив на світову політику. В той же час вона не зуміла провести модернізацію і стосовно відкритості й диверсифікації економіки залишається позаду Арабських Еміратів. Якщо не враховувати газо- й нафтопродукти, російський ВВП складає лишень 2,4 відсотка ВВП Європейського Союзу. В Росії відсутні незалежні від виконавчої влади суди. На корупційній шкалі 2013 року Росія займала 126-те місце поміж Пакистаном і Бангладеш, далеко позаду Єгипту й Індонезії. В той же час Росії належить одне з перших місць у світі за швидкістю зменшення населення й за числом дітей, від яких відмовилися батьки. В середньому російські чоловіки не доживають до 60 років. Середня щільність населення двох третин російської території (схід країни) становить двоє чоловік на квадратний кілометр. А знаменитий російський газ так і залишався би під землею, якби не сучасне устаткування з лейблом Made in Germany.

Політологи стверджують, що слабкі сторони Заходу давно відомі, однак вони не стали суттєвою перепоною для його тріумфу, тому що саме демократія, здатність до компромісів і самокритики – ті якості, в котрих люди Путіна вбачають слабкість Заходу, – саме ці якості виявилися його вирішальною силою. В економіці західний світ і Росія – суть небо і земля. Кілька відсотків від сум, які тратяться на екологію в сподіваннях знизити температуру на землі принаймі на 0,1 градуса, достатньо було б, щоб на протязі кількох тижнів поставити на коліна будь-якого суперника. Бракує лишень усвідомлення власної сили. Для цього самокритика повинна бути обернена не назад, а вперед. Європейська інтеграція повинна бути спрямована на спільні дії вільних громадян, а не на стандартизацію. Вільна конкуренція між європейськими державами і регіонами повинна вивільнитися від чінґісханівської ідеї уніфікації, й в західній системі цінностей людська гідність і повага до права знову повинні отримати пріоритет перед вимогами все більш високих бонусів. Багаточисельні хвороби західної демократії треба лікувати не схилянням перед вимогами все більш авторитарних систем Путіна – Ердогана – Орбана, а ще більшим розширенням демократії. Тоді, як сподіваються ті ж політологи, міжнародні договори не будуть перетворюватися на засоби туалетної гігієни…

 А щодо Криму й dezhavyu… Росія вже один раз дуже боляче там обпеклася. Але помилки не вчать…

Марко ДІБРОВА,
спеціально для сайту Долинської міської ради